Як у Чернівцях з гуртожитків виселяють

Category: Блоги

Published on Tuesday, 21 August 2018 03:36

Written by Super User

Hits: 5446

Автор – Ігор Померанський 

Що ж, не відняти не додати. Як писав великий Шевченко: «У всякого своя доля і свій шлях широкий:…Той тузами обирає свата в його хаті, а той нишком у куточку гострить ніж на брата. А той, тихий та тверезий, богобоязливий, як кішечка, підкрадеться, вижде нещасливий у тебе час та й запустить пазурі в печінки, – і не благай: не вимолять ні діти, ні жінка».

 Ця на сто відсотків правдива історія про одну панночку, чернівчанку, яка живе в місті серед нас уже понад сімнадцять років. Жінка виховала сина, який зараз воює десь на Сході, а її прямо тепер виганять на вулицю у прямому сенсі. А всі ми біжимо повз неї, заклопотані своїми справами і проблемами, думаємо, що вони найбільш значущі. Однак, якщо порівняти з тими, в яких опинилася наша героїня, то наші труднощі й ламаного гроша не варті. Он як буває. А тепер викладемо історію послідовно.

Кімната в гуртожитку панночки на ім’я Лариса Саінчук вже по суті їй не належить. Наліпив до дверей пихатий виконавець жирну свою печатку і вимагає проведення останнього акту – викидання речей просто надвір. Його позиція проста, як колесо велосипеда – справа держслужбовця не міркувати, а виконувати резолютивну частину судового рішення. Отак уже майже дев’ять місяців Лариса Саінчук не може потрапити до себе додому й знаходиться на грані того, що обірветься остання ниточка з тим, що називається ємким словом «дім». Перипетії, в які потрапила героїня, виглядають, як хитро закручений детектив, крутіший за той, який писала в свій час Агата Кристі.

          «Тепер днюю і ночую прямо на роботі від серпня минулого року, – розповідає жінка. – Бо моя кімната в гуртожитку опломбована сургучевою печаткою, а речі, в тому числі ті, які елементарно потрібні будь-якій жінці, зачинені всередині.

Торік улітку мені телефонує моя сусідка, громадянка Д., і просить віддати їй ключі від моєї кімнати. Та ще й наголосила: якщо я у цю мить не прийду – я саме лежала у лікарні – то будуть вибивати мені двері. Прибігла, а біля моєї кімнати зо восьмеро людей: три судових виконавця, дільничний, ще чиїсь представники. Вони мені повідомили, що суд вирішив мене виселити.

На судовому засіданні, де вирішувалася моя доля, навіть не запросили, без моєї участі все й вирішилося. Мабуть, совісні попалися, побоялися в очі дивитися. Так я і опинилася практично без свого кутка в гуртожитку. Що від нього пуття, якщо зайти до приміщення не можу?! Однак хоч так, здалеку можу подивитися на колишні гуротожитовські «хороми», помріяти, – може колись повернуся до них. Я за власний рахунок привела кімнату в порядок, наймодавець аж ніяк мені не допомагав. Але серце виконавця кам’яне, – вимагає, щоб прийшла прямо зараз, хоче виставити речі просто неба».

 

Екскурс на початок

Проблема юридичної приналежності гуртожитків та речових прав на кімнати мешканців – справа відома й типова по всій країні. Усунути проблему проживання в гуртожитках людей мав закон від 2008 року, в якому йдеться що жилі кімнати у гуртожитках, якщо є вони самостійним об’єктом, немає інших застережень, можна приватизувати. Зрозуміло, що звернути на свою користь можна було ті кімнати в гуртожитках, які відносяться до державної або комунальної власності.

Були ще такі бурси, які разом з іншим майном викупили у свій час підприємства разом з іншим майном, і частіше за все перебували вони вже не в державній і комунальній власності. Закон також вирішив долю таких гуртожитків: їх треба було передавати на баланс місцевих рад за оплатними договорами. Головними диригентами тут повинні стати виконавчі органи місцевих рад, – і хочуть вони того, чи ні, а брати під своє крило гуртожитки було необхідно. Так і мешканцям спокійніше, – все ж таки люди не чужі, своя територіальна громада, вона і повинна була опікуватися тими, хто й так проживав в важких умовах. Той, хто в бурсі бував, той знається на всіх тяготах и поневіряннях спільного життя-буття.

Утім, на практиці виявилося трохи складніше. Колишні директори, які на хвилі приватизації опинилися на чолі вже колективних підприємств, почали думу думати: як своїх робітників-співвласників обманути, і мешканців, у тих, в кого зовсім грошей немає, з гуртожитків в шию вигнати, а в того, в кого щось за душею було, – нехай кімнати купують. Гроші ж не ділити серед великої кількості робітників, а лише собі та друзям в кишеню покласти.

Вихід знайшовся швидко, слава Богу, фахівців у галузі права в місті наплодили. Знов-таки, судді, прокурори під боком, завжди й порадою доброю можна скористатися, і, чого гріх таїти, і ділом, якщо вкрай треба, допоможуть.

Повторюю, вихід завжди знайдеться, якщо думу-думаєш в певному напрямі. Традиційно, за універсальною схемою, підприємство (навмисне чи ні) доводили до стану банкрутства, – немає обігових коштів і все тут, хоч лусни на місці, хоч розбий грім серед ясного неба, – а кредитори своє гнуть, – борги вимагають віддати. Тоді колективному підприємству подітися нема куди й починається рутинна робота: створення ліквідаційної комісії, підрахування майна, розрахунки з дебіторами-кредиторами, звільнення робітників, – чим більше, тим краще, здійснення ще деяких організаційних дій, виключення колективного підприємства з реєстру – і зрештою залишається непоганий зиск у вигляді нерухомого й рухомого майна, в тому числі наші гуртожитки з начинкою – мешканцями, що в них живуть й поки нічого про хмари, що збираються над їх головами, не знають.

Паралельно директор не спить, – створює ще одне підприємство, наприклад, товариство, до складу якого включається декілька учасників. Теж начебто власність колективна, але не така, щоб занадто, – коло власників набагато менше ніж було.

В армії кажуть: «Раз! Два! Розрахунок закінчено!». Вхід до такого товариства відкритий не всім. Зрозуміло, без директора колишнього вже ліквідованого колективного підприємства тут ніяк не обійтися, дві-три людини з колишньої організації, що багато знають й можуть по місту теревені розпустити, ввести потрібно, будуть мовчати! Є ще в директора родичі, як без них, вони наче мухи злітаються, – потім брати, свати, є ще друзі.

Що ж, система стійкою повинна бути, а тому про все завчасно треба подбати, хто ж захищати буде, як не правоохоронні органи. Наприклад, почнуть робітники колективного підприємства маляви до інстанцій строчити, що так і так, працювали на колективному підприємстві, ні дивідендів, ні своєї долі не отримали, – залишилися ні з нічим, – допоможіть. Знов-таки треба буде з гуртожитків випихати тих мешканців, в кого грошей немає, вони також вередливі, звернення писатимуть різні. Скажи, відбиватися від таких настирних потрібно?! Самі знаєте, – не тільки потрібно, а навіть необхідно! Тут прокуратура допоможе, а якщо хто до суду піде, а там своя людина біля ганку зустрічає, під білі руки бере й веде до суддівських самих чесних палат. А якщо хтось з прокурорських або суддівських до співвласників товариства не потрапить, то нічого, можна й потім з ними домовитися: аби гроші були.

На останньому етапі афери складається акт передачі майна за схемою «сам-собі» й всі цінності гамузом, включаючи гуртожитки, опиняються на новому, як копійка, товаристві. Майно те саме, частина головних людей та ж, а підприємство інше. В юридичному плані все корінним чином змінюється. По відношенню до мешканців гуртожитків робиться гучна заява, – ми люди нові, вас не знаємо, або купуй кімнату на наших умовах, або ось тобі Бог, а ось сходини гуртожитку. Вважаємо Вас таких, що живуть без законних підстав і заважають власникові своїм майном, що чесно отримано, любуватися й користь від нього отримувати.

Така проста схема й запрацювала в Україні на повну потужність, де могли бути деякі незначні нюанси. Чернівці у такому архіважливому процесі задніх не пасло, – все повинно бути як і в інших, – так що нам за своїх не соромно. Нові підприємства господарською діяльністю займатися не збиралися, – робітників звільнили, а пани працювати не вміють, але майно продати, або в оренду здати, тут розуму багато не потрібно. Так і з’явився в Україні і нашому рідному місті новий клас латифундистів-оферистів. Вжилися ці люди разом з підприємствами в нашу економіку й досі на ній паразитують, треба тільки уважніше, прискіпливіше придивитися, не одне таке знайдеться. Звісно, є такі, що вже й вітром здуло: продали все й гайда, – а що жалкувати, все рівно майно власною працею не зароблялося.

В такі нескладні за своєю природою антиправові й антиекономічні відносини потрапила й Лариса Саінчук. З нею навіть на першому етапі товариство уклало договір купівлі-продажу кімнати в гуртожитку з розстроченням платежу. Грошей в нашої героїні великих не було, – всім відомо: в гуртожитках не живуть багаті люди. Якби все за планом було, то все в Лариси могло бути нормально. Нічого не поробиш, – потраплять гроші з продажі нерухомості не до тих осіб, – що ж нічого, аби свій маленький куточок мати. Але не так склалося, як гадалося.

 

Продали без попередження

Лариса оселилася в гуртожитку за узгодженням між керівниками від облспоживспілки. Цей гуртожиток належав тоді ще державному підприємству «Чернівцірембуд», що на вулиці Полєтаєва, 12, наприкінці далекого 2001 року.

Лариса отримала спеціальний ордер, що посвідчував упродовж року право проживання як тимчасового мешканця гуртожитку в кімнаті №3-12. Коли минув рік, зову надавався дозвіл на проживання, і так продовжувалося декілька разів, поки Лариса не отримала постійного права на проживання. У жовтні 2007 року пані Лариса навіть уклала з підприємством письмовий договір найму своєї кімнати на один рік, хоча, ще раз повторюємо, для того, хто проживає в гуртожитку він не є обов’язковим.

Жила мешканка чемно, порядку не порушувала, вчасно сплачувала всі рахунки, що виставляло підприємство, в паспорті стояли необхідні відмітки. Всі юридичні норми були нею цілком дотримані і Лариса мала надію, що знаходиться під надійним захистом закону як особа, що проживає в гуртожитку і користується спеціальним житловим приміщенням.

Як повідомлялося, Лариса паралельно з відносинами найму житла перебувала й у відносинах з купівлі-продажу свого невеликого куточка. Продавцем нерухомості, звісно, був «Чернівцірембуд». Ці відносини з найму і купівлі-продажі нерухомості з юридичної точки зору жодним чином не пересікалися.

«Мою кімнату оцінили у 74 тисячі гривень. Частину – 26 тисяч я сплатила. Але тоді в мене виникли фінансові труднощі, збіглося все на купу: обвалився дах на роботі, поховала маму, мене пограбували й, зрештою, сама захворіла. Тому я просто вчасно не зібрала необхідної суми, щоб остаточно розрахуватися, поки діяв договір купівлі-продажу. Тож підійшла до директора, пояснила проблеми. Ми домовилися, що переукладемо угоду на новий строк. Та через кілька днів мені дзвонить моя сусідка і просить дати їй ключі від моєї кімнати. Виявилося, що їй мою кімнату оцінили у 56 тисяч гривень і вона її викупила разом зі мною».

Жінка розповіла, що на той момент у своїй кімнаті вже зробила перепланування, мала відповідні дозволи, погодження з БТІ, поміняла двері, облаштувала санвузол – й повністю за свій рахунок з кімнати зробила таке, що може вважатися однокімнатною квартирою.

Але з нез’ясованих причин угоду з Ларисою, як обіцяли, не переуклали, а подали на неї в суд на розірвання договору купівлі-продажу за несплату розстроченого платежу. Але ту частину обов’язків, яка стосується  найму кімнати гуртожитку, вона виконувала, як солдат накази командира. Три роки судової тяганини і, зрештою, чергова суддя винесла рішення: Ларису Саінчук виселити! Що тут скажеш?! Можна тільки розвести руками!

Поселіть десь людину

Теоретично якщо людина жила в гуртожитку певний час, платила за це житло регулярно, є відповідні рахунки, то це з юридичної точки зору означає, – людина апріорі перебуває в тривалих договірних відносинах з найму, має безстрокове право на проживання в гуртожитку, кому би він не передавався й не належав, – хоч громадянину, хоч організації. Законодавство, що регулює відносини з користування гуртожитків, єдине, і воно в рівній мірі захищає всіх мешканців, незалежно від того, в чиїй власності знаходиться будівля. Це елементарно, про такий порядок речей знається кожен юрист середньої руки. І ніхто не має право Ларису звідти виселяти.

Закон повинен бути вищим за рішення суду. Правозастосовний акт повинен мати ще таку властивість, як законність. Немає закону – немає судового рішення.

Справа в тому, що за таких умов, у яких живе більшість людей в гуртожитках, ніяких письмових угод не потрібно. Перелік прав та обов’язків визначається законодавством. Правовим дикунством є твердження, що між мешканцем і балансоотримувачем гуртожитку не існує договірних відносин, коли громадянка вже як два роки з моменту створення товариства «Чернівцірембуд» спокійно заходила до своєї кімнати гуртожитку, користувалася нею, оплачувала кошти за проживання й за комунальні послуги, платежі без будь-яких застережень приймалися, тощо.

Крім того, неможливо продати кімнату гуртожитку разом з мешканцем! Здається, хоча б за формою, Україна вийшла з кріпацтва. Ніхто не відміняв ст. 814 ЦК України, де дослівно записано наступне: «У разі зміни власника житла, переданого у найм, до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця». Кімната гуртожитку є спеціальним житловим приміщенням, однак, тим не менш, на неї і на саму будівлю розповсюджується це правило.

Наразі позови у місцевому та апеляційному судах Лариса програла. В тому числі й щоб визнати недійсною угоду купівлі-продажу іншої власниці кімнати. Але Вищий спеціалізований суд в Києві побачив ознаки порушень у цій справі і витребував її до столиці.

Скільки часу піде на те, щоб знову переглянути справу Лариси, невідомо.